Постанова

Іменем України

05 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 752/16578/19

провадження № 61-2966св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2023 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Ігнатченко Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 02 січня 2010 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, оформлений розпискою, за умовами якого остання отримала позику в розмірі 225 000,00 Євро.

Проте, ОСОБА_2 не виконала своїх зобов`язань за договором, грошові кошти не повернула.

Враховуючи наведене просив суд стягнути на його користь з ОСОБА_2 борг у розмірі 225 000,00 Євро.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 травня 2022 року у складі судді Хоменко В. С. у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Судове рішення місцевого суду мотивовано тим, що позивач звернувся до суду із пропуском строку позовної давності, про що було зазначено відповідачем, тому наявні підстави для відмови у задоволенні позовних вимог.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 30 січня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 травня 2021 року скасовано.

Ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рахунок погашення боргу за договором позики 225 000,00 євро, а також витрати по сплаті судового збору в сумі 24 012,50 грн.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що місцевий суд дійшов помилкового висновку, що ОСОБА_1 звернувся до суду із пропуском строку позовної давності, а тому, враховуючи те, що відповідач не надала доказів повернення боргу, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У березні 2023 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 .

Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2023 року зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 30 січня 2023 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судоми норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц, від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (пункт1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не враховано, що розписка, яка стала підставою для звернення позивача до суду, не містить ряд ключових умов, а саме: дати передання грошей та узгодженої дати повернення; заяв позивача чи відповідача про передачу грошових коштів саме в позику; обов`язку відповідача повернути позику.

При цьому розпискою від 02 січня 2010 року сторони не підтверджували факт укладення договору позики, а врегульовували комерційні питання роботи своїх підприємств, тому в ній і не встановлювався строк позики як необхідна істотна умова договору позики, а також не передбачено обов`язок відповідача повернути грошові кошти в певному обсязі, що є також істотною умовою договору позики згідно положень статей 1046 1049 ЦК України.

Також заявник зазначає, що у випадку, якщо суд дійде до висновку щодо законності вимог позивача до відповідача, необхідно застосувати строки позовної давності.

Вказує, що в основу рішення апеляційного суду покладено виключно пояснення свідка ОСОБА_12 , натомість покази свідка містять сумнівний характер.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У квітні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 , у якому вказано, що судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

02 січня 2010 року ОСОБА_2 написано розписку, оригінал якої досліджено в ході розгляду справи долучено до її матеріалів, про те, що «Я, ОСОБА_2 , паспорт НОМЕР_1 , выдан Жовтневым РО Мариупольского ГУУМВД Украины в Донецкой области, получила от ОСОБА_1 , личный код НОМЕР_2 , 225 000 евро без процентов. Обязуюсь до погашения этого долга не продавать (закладывать) принадлежащую мне недвижимость - нежилые помещения (творческие мастерские) расположенные по адресу: АДРЕСА_1 . Деньги в сумме двести двадцать пять тысяч евро получила» (мовою оригіналу, а. с. 5).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення із таких підстав.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2017 року № 6-996ц 17 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (провадження № 14-48цс21).

Аналізуючи зміст розписки, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що згідно вказаного документу ОСОБА_2 отримала саме в борг від позивача грошові кошти у розмірі 225 000 євро, врахувавши встановлений обов`язок відповідача щодо повернення грошових коштів та зобов`язання останньої щодо невчинення дій, спрямованих на відчуження належного їй майна, а саме нежилих приміщень.

З розписки вбачається, що ОСОБА_2 власноручно написала, що «грошові кошти в сумі 225 000 євро отримала».

При цьому наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваної суми, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Враховуючи наведене, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що розписка від 02 січня 2010 року не містить істотних умов, які б давали можливість кваліфікувати вчинений правочин як договір позики.

ОСОБА_9 , заперечуючи укладення договору позики, вказувала, що розписка була написана з метою вирішення питання щодо врегулювання договірних відносин між їхніми підприємствами, разом із тим, в порушення положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України ОСОБА_9 не надано доказів на підтвердження вказаних обставин.

Крім того, зміст розписки не дає підстав вважати, що грошові кошти, отримані за вказаним правочином, спрямовані на врегулювання комерційних питань підприємств.

З урахування викладеного, колегія суддів відхиляє посилання заявника у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц, у якій вказано, що «дослідивши укладену між сторонами розписку, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що з її змісту не вбачається отримання відповідачем від позивача грошових коштів у сумі 425 000 грн саме у борг. Не встановлено й обов`язку ОСОБА_2 повернути грошові кошти ОСОБА_1; Також судами враховано, що ОСОБА_2 не заперечував факту написання ним розписки, проте заперечував отримання у борг будь-яких коштів та зобов`язання повернути їх ОСОБА_1, оскільки розписка була написана з метою вирішення питання щодо відчуження ним квартири позивачу», тому що під час розгляду справи відповідачем не доведено, що розписка була написана щодо врегулювання договірних відносин між їхніми підприємствами.

Також колегія суддів відхиляє посилання заявника у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц, скільки оскаржуване судове рішення не суперечить висновкам, викладеним у вказаній постанові.

Заявник у касаційній скарзі вказує, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, помилково не застосував строки позовної давності, обґрунтовуючи тим, що мотиви апеляційного суду щодо відсутності підстав для застосування положень статті 267 ЦК України викладені на показах свідка, які ґрунтуються на припущеннях.

Заявляючи про застосування строку позовної давності, ОСОБА_2 посилалась на те, що перша вимога позивача про повернення позики була отримана нею 08 листопада 2015 року. Ця вимога від 06 листопада 2015 року була зроблена представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом ОСОБА_12. До вимоги від 06 листопада 2015 року адвокатом ОСОБА_12. було надано копію розписки відповідача від 02 січня 2010 року, документ про надання представницьких повноважень - договір про надання правової допомоги від 05 листопада 2015 року, копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у зв`язку із пропуском строку позовної давності, виходив із того, що 06 листопада 2015 року звертався до відповідача із вимогою про повернення коштів, яка отримана останньою 08 листопада 2015 року, а отже, звертаючись до суду у серпні 2019 року, позивач пропустив строк позовної давності.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позовні вимоги, виходив із того, що суд першої інстанції не дав належної оцінки та не мотивував, чому віднісся критично до пояснень свідка ОСОБА_12 , допитаного в ході розгляду справи, який суду показав, що дійсно 05 листопада 2015 року укладав договір про надання правової допомоги, на виконання якого здійснював направлення вимоги про повернення грошових коштів відповідачем за позикою від 02 січня 2010 року, проте зазначив, що у листопаді 2015 року до нього звертався точно не позивач, а інша особа, що було з`ясовано ним пізніше у 2019 році при огляді литовського паспорта ОСОБА_1 , який був наданий йому при зустрічі з адвокатом Бучинським О. Й., а також під час безпосереднього спілкування по відеозв`язку із самим ОСОБА_1 .

Враховуючи те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_12 , який був допитаний у якості свідка в суді першої інстанції та попереджений про кримінальну відповідальність, заперечували факт укладення договору про надання правової допомоги від 05 листопада 2015 року, апеляційний суд критично оцінив надану відповідачем копію вказаного договору, з урахуванням неможливості проведення експертного дослідження оригіналу вказаного договору, у зв`язку з його утилізацією у 2018 році разом із іншими архівними документами адвоката ОСОБА_12 при зміні офісу.

При цьому апеляційним судом враховано, що в суді першої інстанції ОСОБА_12 також зазначив, що не перевіряв паспортних даних особи, яка представилась як ОСОБА_1 при укладенні договору про надання правової допомоги від 05 листопада 2015 року, також йому не було представлено оригіналу боргової розписки від 02 січня 2010 року за підписом ОСОБА_2 , а документ, який він посвідчував, був копією з копії такої розписки.

Отже, апеляційний суд, з урахуванням положень 76 79 81 89 ЦПК України, дійшов правомірного висновку про те, що надані відповідачем докази у своїй сукупності не дають змоги дійти висновку про укладення 05 листопада 2015 року ОСОБА_1 договору про надання правової допомоги з адвокатом ОСОБА_12. з метою ініціювання стягнення боргу за договором позики та направлення письмової вимоги ОСОБА_2 .

Таким чином, скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.,

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання судового рішення апеляційного суду, що зупинено ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2023 року.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2023 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 30 січня 2023 року.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Н. Ю. Сакара

О. В. Білоконь

О. М. Осіян