Постанова

Іменем України

18 січня 2023 року

м. Київ

справа № 522/13211/14

провадження № 61-6789св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 липня 2019 року в складі судді Шенцевої О. П. та постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року в складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Цюри Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2014 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів за розпискою.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 24 січня 2008 року вона надала відповідачу позику у розмірі 150 000,00 (сто п`ятдесят тисяч) дол. США.

Договором між сторонами встановлений обов`язок відповідача виплачувати позивачу два проценти від суми позики щомісячно, до повернення позики.

Передача грошових коштів була оформлена розпискою про отримання грошових коштів, відповідно до якої сума позики підлягає поверненню в повному обсязі

у строк 25 липня 2008 року. Розпискою також встановлений графік виплат, а саме: 3 000,00 дол. США - до 25 лютого 2008 року, 3 000,00 дол. США - до

25 березня 2008 року, 3 000,00 дол. США - до 25 квітня 2008 року, 3 000,00 дол. США - до 25 травня 2008 року, 3 000,00 дол. США - до 25 червня 2008 року,

153 000 дол. США - до 25 липня 2008 року.

У встановлений строк відповідач суму позики і нараховані проценти не повернула, посилаючись на фінансову неспроможність.

Разом з позовом ОСОБА_1 подала заяву про поновлення позовної давності.

В обґрунтування поважності причин пропуску позовної давності позивач посилалась на те, що у період з 09 листопада 2010 року і до 24 грудня 2013 року була заарештована і перебувала під слідством і судом.

З урахуванням уточненої позовної заяви, ОСОБА_1 просила суд стягнути з ОСОБА_2 на її користь:

грошові кошти за борговою розпискою від 24 січня 2008 року у розмірі 150 000,00 дол. США;

2 проценти за користування коштами у розмірі 18 000,00 дол. США до 25 липня 2008 року;

суму інфляційних втрат за період з 25 липня 2008 року до 09 жовтня 2014 року у розмірі 1 016 072,56 грн;

три проценти річних за період прострочення з 25 липня 2008 року до 09 жовтня 2014 року у розмірі 399 419,83 грн;

судовий збір у сумі 36 545,00 грн.

27 жовтня 2014 року Приморським районним судом м. Одеси було постановлене заочне рішення у справі, яким позов ОСОБА_1 про стягнення боргу було задоволено.

У вересні 2016 року від представника відповідача надійшла заява скасування та перегляд заочного рішення.

19 жовтня 2016 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 жовтня 2014 року у справі № 522/13211/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 скасовано, справу призначено до розгляду.

03 листопада 2016 року позивач подала заяву про заміну підстав позову та зменшення позовних вимог, якою просила стягнути з відповідача:

150 000,00 дол. США, що станом на 01 листопада 2016 еквівалентно

3 826 500,00 грн основного боргу;

18 000,00 дол. США, що на 01 листопада 2016 року еквівалентно 459 180,00 грн у якості двох процентів від суми боргу за користування позикою;

41 714,63 дол. США, що на 01 листопада 2016 року еквівалентно

1 061 140,21 грн у якості 3-х процентів річних;

судові витрати у розмірі 6 890,00 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму основного боргу в розмірі 150 000,00 дол. США, що станом на 01 листопада 2016 року еквівалентно

3 826 500,00 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму 2 % за користування сумою позики у розмірі 18 000,00 дол. США, що на 01 листопада 2016 року еквівалентно 459 180,00 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 41 714,63 дол. США, що на 01 листопада 2016 року еквівалентно 1 061 140,21 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 6 890,00 грн.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що у відповідача виникли боргові зобов`язання перед позивачем. Між сторонами укладено договір позики у письмовій формі, зміст якого підтверджує факт передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, яку позичальник зобов`язується повернути та підтверджує факт отримання останнім цих коштів, тобто між сторонами було укладено договір позики.

Позивач з позовною заявою звернулась у липні 2014 року, тобто поза межами позовної давності. Одночасно з позовом позивач надала суду заяву про поновлення позовної давності.

Надані представником позивача документи свідчать про те, що позивач була взята під варту до моменту спливу позовної давності у її відносинах з відповідачем. Звільнена з під варти позивач була вже після того, як позовна давність щодо вимоги повернути грошові кошти за розпискою від 24 січня

2008 року сплинула. Тримання під вартою є обставиною, яка об`єктивно унеможливила своєчасне звернення позивача до суду для захисту своїх порушених прав.

Суд також приймає до уваги той факт, що вирок Деснянського районного суду

м. Києва від 18 листопада 2011 був скасований ухвалою Апеляційного суду

м. Києва тільки 24 грудня 2013 року. Отже у періоду з 18 листопада 2011 року до

24 грудня 2013 року стосовно позивача зберігались не тільки обмеження накладені запобіжним заходом у вигляді підписки про невиїзд, але і інші обмеження, що мають місце під час судового розгляду кримінального провадження. На думку суду ці обставини є такими, що утруднюють подання позову про стягнення заборгованості.

З урахуванням наведеного суд зробив висновок про поважність причин через наявність яких позовна заява ОСОБА_1 подана після спливу позовної давності.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача станом на 01 листопада 2016 року суму боргу, 2 % річних, вказаних у договорі позики, та 3 % річних після закінчення строку дії договору позики на підставі статті 625 ЦК України, а також суму сплаченого судового бору.

Апеляційний суд також погодився з висновком суду першої інстанції щодо поважності причин пропуску позивачем позовної давності і необхідністю його поновлення.

Аргументи учасників справи

У квітні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що на момент звернення до суду позивач пропустила позовну давність, однак суд, порушуючи матеріальні норми, поновив цей строк. Позивач тривалий час не зверталась до суду з вказаними вимогами, хоча з її пояснень вбачається, що вона достовірно знала про своє порушене право; мала реальну можливість отримати кваліфіковану юридичну консультацію; перебування позивача під обмеженням у вигляді підписки про невиїзд не створювали реальної перешкоди звернення до суду з цими вимогами в межах позовної давності.

Зазначені позивачем підстави для поновлення строку звернення з позовом до суду не є обґрунтованими. Обставини, які робили б неможливим звернення позивача до суду з цим позовом у матеріалах справи відсутні. Позивачем не наведені докази наявності поважних причин, які б заслуговували уваги суду, не здобуто таких доказів і в судовому засіданні. Також позивачем не надано доказів і не здобуто їх у судовому засіданні про те, що сторони між собою уклали договір про продовження дії договору. Суд не встановив фактичних обставин, за яких позивач своєчасно не реалізував своє право на звернення до суду з цим позовом і не надав їм належної оцінки.

Судом у рішенні не роз`яснено які саме обмеження, окрім підписки про невиїзд, були застосовані до позивачки протягом періоду з 18 листопада 2011 року до

24 грудня 2013 року, адже саме вироком Деснянського суду м. Києва від

18 листопада 2011 року суд звільнив з під варти позивача. Таким чином у неї була можливість з 18 листопада 2011 року звернутись до суду за захистом своїх прав.

Апеляційний суд не надав роз`яснення, а позивач доказів відносно строку, який почав свій перебіг, на думку суду, після скасування вироку ухвалою апеляційного суду від 24 грудня 2013 року.

Таким чином судами попередніх інстанцій не враховано правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі

№ 504/286/13-ц (пункт 80), від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), №522/2201/15-ц (пункт 62), №522/2110/15-ц (пункт 61), від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі

№ 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51).

Крім того, суд фактично стягнув з позичальника подвійну винагороду за користування позикою. При цьому не врахував, що за змістом статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів на рівні облікової ставки НБУ лише у тому разі, якщо договором не встановлено інші умови. Суд також дійшов неправильного правового висновку про правомірність установлення сторонами плати за користування позикою у твердій грошовій сумі, оскільки законом у статтях 536 1048 ЦК України визначено, що плата за користування чужими грішми встановлюється й нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу.

Крім того, суд першої інстанції в супереч статті 84 ЦК України, після розгляду справи по суті та надання пояснень сторонами, без аргументованої ухвали про поновлення строків на залучення доказів, 04 липня 2019 року залучив подані стороною позивача докази до справи.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

УхвалоюВерховного Суду від 11 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанціїв оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від

14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/286/13-ц, від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц, №522/2110/15-ц, від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, від 16 червня 2020 року у справі

№ 372/266/15-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що між сторонами укладений договір позики грошових коштів. На підтвердження зобов`язань ОСОБА_2 надала ОСОБА_1 боргову розписку від 24 січня 2008 року (т. 1, а. с.7).

У розписці зазначено, що сума позики підлягає поверненню у строк до 25 липня 2008 року.

Також договором позики встановлений обов`язок відповідача виплачувати позивачу два проценти від суми позики щомісячно, до повернення позики, з урахуванням встановленого графіку виплат: 3 000,00 дол. США - до 25 лютого 2008 року, 3 000,00 дол. США - до 25 березня 2008 року, 3 000,00 дол. США - до 25 квітня 2008 року, 3 000,00 дол. США - до 25 травня 2008 року, 3 000,00 дол. США - до 25 червня 2008 року, 153 000 дол. США - до 25 липня 2008 року.

В установлений строк ОСОБА_2 борг не повернула.

04 квітня 2017 року представник відповідача подав письмову заяву про застосування позовної давності, якою просив відмовити у задоволенні вимог позивача, у зв`язку із закінченням позовної давності.

25 червня 2018 року та 17 квітня 2019 року представником позивача надані документи, якими позивач обґрунтовує поважність причин пропуску позовної давності (т. 2, а. с. 38-135), згідно яких:

позивач проходила стаціонарне обстеження і лікування в клініці ДУ «Інститут ендокрінології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка Академії медичних наук України» у період часу з 03 лютого 2010 року по 01 квітня 2010 року та у Клінічній лікарні «Феофанія» у період часу з 18 травня 2010 року по 09 червня 2010 року;

09 листопада 2010 року слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України стосовно позивачки була винесена постанова про порушення кримінальної справи та прийняття її до свого провадження. Того ж дня ОСОБА_1 була затримана слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України;

постановою Печерського районного суду м. Києва від 12 листопада 2010 року стосовно позивачки обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту;

ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2010 року постанова Печерського районного суду м. Києва від 12 листопада 2010 року була скасована, запобіжний захід у вигляді взяття під варту стосовно ОСОБА_1 скасований, застосований запобіжний захід не пов`язаний із обмеженням волі;

18 листопада 2010 року слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України стосовно позивача було порушено кримінальне провадження, яка того ж дня була затримана як особа, підозрювана у вчиненні злочину;

постановою Печерського районного суду м. Києва від 19 листопада 2010 року стосовно ОСОБА_1 застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту;

вироком Деснянського районного суду м. Києва від 18 листопада 2011 року ОСОБА_1 визнано винною у вчинені інкримінованих їй злочинів. Разом з тим, від відбування покарання була звільнена з іспитовим строком та до вступу вироку у законну силу, їй змінений запобіжний захід з утримання під вартою на підписку про невиїзд;

вирок Деснянського районного суду м. Києва від 18 листопада 2011 року був скасований ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2013 року.

Позиція Верховного Суду

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

В цивільному законодавстві передбачена презумпція відплатності договору (частина 5 статті 626 ЦК України). У частині першій статті 1048 ЦК України закріплено загальне правило про відплатність договору позики, за яким позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Тобто у частині першій статті 1048 ЦК України передбачена презумпція відплатності договору позики, яка діє за умови, якщо безоплатність договору позики прямо не встановлена нормою закону або конкретним договором. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України в постанові від 02 липня 2014 року у справі № 6-36цс14.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Встановивши, що одержаних в позику коштів та визначених договором процентів, нарахованих в межах періоду користування позикою, відповідач не повернула, суди зробили правильний висновок про обґрунтованість позовних вимог в цій частині.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неправомірність установлення сторонами плати за користування позикою у твердій грошовій сумі, оскільки суди встановили, що сторони договором позики визначили розмір плати за користування позикою в розмірі 3 000,00 дол. США на місяць, відповідає 2 % від суми позики щомісячно, що не суперечить положенням статей 536 1048 ЦК України.

Способи визначення плати за користування позикою у твердій сумі та у процентному відношенні є еквівалентними (взаємозамінними). Тому визначення плати за користування позикою у твердій сумі є правомірним (див. пункт 65 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (провадження № 14-48цс21)).

Водночас представник відповідача подав до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності.

Суди встановили, що сума позики та проценти підлягали поверненню у строк до 25 липня 2008 року, а отже позовна давність у цих відносинах сторін спливла до 26 липня 2011 року. Однак, врахувавши доводи позивача, суди зробили висновок про поважність причин пропуску ОСОБА_1 позовної давності для звернення до суду та про наявність підстав для його поновлення.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження

№ 14-96цс18), як і в інших постановах Великої Палати Верховного Суду, на які є посилання в у касаційній скарзі, вказано, що «виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону».

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором (стаття 625 ЦК України).

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов`язанні не має права нараховувати 3 % річних та інфляційні втрати, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі

№ 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18)).

У постановіВерховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року у справі № 285/3536/20 (провадження № 61-261св22) зроблено висновок, що «натуральним зобов`язання (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності і яка застосована судом, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном».

За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина четверта, п`ята статті 267 ЦК України).

Тлумачення частини п`ятої статті 267 ЦК України свідчить, що під поважними причинами пропуску позовної давності слід розуміти такі обставини, що з об`єктивних незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (див. висновки, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 18 травня 2020 року у справі

№ 204/4514/17 (провадження № 61-7491св19) та від 05 жовтня 2022 року у справі № 204/3896/20 (провадження № 61-8009св22)).

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частини перша, друга статті 367 ЦПК України).

За змістом пункту 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК Україниу мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

У справі, що переглядається:

позивач в обґрунтування поважності причин пропуску позовної давності посилалась, що у період з 09 листопада 2010 року і до 24 грудня 2013 року вона була заарештована і перебувала під слідством і судом, однак у справі встановлено, що вироком Деснянського районного суду м. Києва від

18 листопада 2011 року ОСОБА_1 змінений запобіжний захід з утримання під вартою на підписку про невиїзд;

в апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 , зокрема зазначав, що перебування позивача під обмеженням у вигляді взяття під варту та підписки про невиїзд не створювали реальної перешкоди звернення до суду з цими вимогами в межах позовної давності; вироком Деснянського суду м. Києва від

18 листопада 2011 року суд звільнив з під варти позивача, тобто обмеження у вигляді підписки про невиїзд були застосовані до позивача протягом періоду з 18 листопада 2011 року до 24 грудня 2013 року і суд не встановив, що в цей період перешкоджало позивачу звернутись до суду за захистом своїх прав; до суду позивач звернулась лише через 7 місяців після скасування ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2013 року підписки про невиїзд та вироку Деснянського районного суду м. Києва від 18 листопада 2011 року. Тому суд не встановив фактичних обставин, за яких позивач своєчасно не реалізував своє право на звернення до суду з цим позовом і не надав їм належної оцінки (а. с. 159-160 т. 2);

суд апеляційної інстанції відповідним доводам скарги належної оцінки не надав та не врахував, що поважними причинами пропуску позовної давності слід розуміти такі обставини, що з об`єктивних незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

За таких обставин висновок апеляційного суду про наявність підстав для визнання поважними причин пропуску позовної давності і залишення без змін рішення першої інстанції є передчасним, тому оскаржена постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи при вирішені питання щодо застосування позовної давності за заявою представника відповідача апеляційному суду належить врахувати, що позовна давність застосовується лише за обґрунтованості позовних вимог та наявності порушення права особи, а конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року у справі № 285/3536/20 (провадження № 61-261св22), дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду - скасувати з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 402 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року скасувати.

Передати справу № 522/13211/14 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук