Постанова

Іменем України

30 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 359/5357/20

провадження № 61-10589св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року в складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Мережеко М. В., Савченко С. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору позики неукладеним та недійсним,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовомдо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору позики неукладеним та недійсним.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 вказувала, що в грудні 2019 року їй стало відомо про те, що заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2019 року в справі № 760/19023/18 з неї на користь ОСОБА_2 стягнено суму боргу за договором позики від 25 червня 2012 року у загальному розмірі 1 904 131,20 грн. Однак між сторонами цього правочину ніколи не існувало позичкових правовідносин, адже відповідний договір не укладався, а грошові кошти за ним у сумі 60 000,00 дол. США не передавалися відповідачем і не отримувалися нею.

Позивач вказувала, що оспорюваний договір позики від 25 червня 2012 року не містить чіткої вказівки про передачу коштів до або в момент його підписання, враховуючи те, що вона та ОСОБА_2 не знайомі між собою та в момент укладення договору знаходилися у різних містах та країнах, а умови договору передбачають надання позики гаранту та довіреній особі - ОСОБА_3 , який не є стороною цього правочину. Вона не надавала позикодавцю та/або її представнику розписку про отримання коштів, яка б підтверджувала дійсне боргове зобов`язання та містила умови отримання нею як позичальником у борг грошей після підписаного договору позики із зобов`язанням їх повернення та зазначенням дати отримання таких коштів саме в сумі 60 000,00 дол. США, а також сплати процентів за користування позикою та дати повернення позики.

Зазначала, що фактичні обставини спірних правовідносин свідчать про те, що сторони не підписували оспорюваний правочин, оскільки невідповідність підпису ОСОБА_2 на договорі від 25 червня 2012 року стверджується, зокрема, висновком спеціаліста від 01 липня 2020 року № 81. На додатку № 1 до договору взагалі відсутні підписи позикодавця та позичальника, а також містяться явні розбіжності між внесеними до нього записами.

Умови договору щодо визначення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 гарантами суперечить приписам статей 244 245 560 ЦК України, в тому числі щодо представництва та форми довіреності.

Умови щодо застави 1/4 частки будинку із земельною ділянкою на АДРЕСА_1 на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області не відповідає формі та змісту договору застави нерухомого майна, що свідчить про порушення вимог статей 577 584 ЦК України.

Крім того, оспорюваний договір щодо отримання резидентом України позики в іноземній валюті від нерезидента не було зареєстровано Національним банком України відповідно до чинного на той час законодавства.

Із наведених підстав позивач просила суд визнати неукладеним та недійсним договір, укладений 25 червня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , за участі гарантів та довірених осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області

від 26 травня 2021 року позов задоволено частково.

Визнано договір позики від 25 червня 2012 року, підписаний ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , неукладеним. У задоволенні позову в частині вимоги про визнання договору позики недійсним відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що за змістом договору позики від 25 червня 2012 року не випливає того, що кошти у розмірі 60 000,00 дол. США отримала безпосередньо ОСОБА_1 , тоді як з об`єктивного змісту договору та його реквізитів вбачається, що на час укладення правочину його сторони, а саме: ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у різних місцях: відповідач перебувала в м. Ашдод, Держава Ізраїль, а ОСОБА_1 - у м. Київ, Україна. У додатку № 1 до договору також відсутні відомості про те, що ОСОБА_2 передала у володіння ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 60 000,00 дол. США, що свідчить про те, що вказаний письмовий доказ не містить інформації, що стосується предмета доказування. У зв`язку із зазначеним, а також врахувавши висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 17 лютого 2021 року в справі № 760/19023/18 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_3 , про стягнення заборгованості за договором позики, суд першої інстанції дійшов висновку, що з метою забезпечення юридичної визначеності та запобігання порушення майнових прав позивача необхідно визнати неукладеним договір позики від 25 червня 2012 року, підписаний сторонами. У такому випадку відсутні підстави для визнання вказаного договору недійсним, адже недійсним може бути визнаний лише укладений правочин.

Суд першої інстанції також вважав відсутніми підстави для задоволення заяв представників відповідачів про застосування строків позовної давності, оскільки копію заочного рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2019 року в справі № 760/19023/18 позивач отримала 17 грудня 2019 року і саме в цей день їй стало відомо про порушення її прав шляхом стягнення з неї боргу за оспорюваним договором позики, а з цим позовом ОСОБА_1 звернулася до суду 14 липня 2020 року, тобто не пропустила загальний строк позовної давності.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області

від 26 травня 2021 року в частині задоволення позову про визнання договору позики неукладеним скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору позики неукладеним відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова мотивована тим, що суд першої інстанції встановивши, що зміст оспорюваного правочину є суперечливим та не свідчить про укладення між сторонами саме договору позики, оскільки не підтверджує факт отримання позивачем у борг певної грошової суми від відповідача, дійшов законного і обґрунтованого висновку про наявність передбачених законом підстав для визнання неукладеним договору позики від 25 червня 2012 року, підписаного ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Однак апеляційний суд не погодився із висновками суду першої інстанції про те, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту її майнових прав та інтересів, а саме визнання договору позики неукладеним відповідає передбаченому законом способу захисту цивільних прав і обов`язків.

Також суд апеляційної інстанції зазначав, що оскільки наявні підстави для відмови у задоволенні позовних вимог про визнання договору позики неукладеним унаслідок обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав та інтересів, то не вбачається обґрунтованих підстав для вирішення питання про застосування позовної давності до спірних правовідносин, як того просили відповідачі, оскільки відмовляти в позові через пропуск без поважних причин строку для звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову суду апеляційної інстанції, в якій просить скасувати вказану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі скаржник посилається на підстави касаційного оскарження визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Скаржник вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 175/4753/15, від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13, від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15, від 01 квітня 2020 року у справі № 621/2725/17, від 03 квітня 2020 року у справі № 561/910/18, від 21 травня 2020 року у справі № 756/11048/18, згідно із якими сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей; факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії; при встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Також зазначає про порушення судом норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а саме:суд не дослідив усі зібрані у справі докази, зокрема, ті, які здобуті у кримінальному провадженні від 05 жовтня 2020 року № 42020111100000113, що підтверджують, що ОСОБА_2 не перебувала на території України станом на день (дату) укладення спірного договору позики від 25 червня 2012 року (ухвала слідчого судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 серпня 2022 року у справі № 359/5181/22 про надання тимчасового доступу до документів; протоколу тимчасового доступу до речей і документів та описом речей, які були вилучені на підставі ухвали слідчого судді від 25 серпня 2022 року; витягу з бази даних «Відомості про осіб, що перетнули державний кордон України» центрального сховища даних ІТС «Гарт-1» від 25 серпня 2022 року).

Скаржник у частині невірно обраного способу захисту посилалася на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-143гс19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших, відповідно до яких застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають були захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19).

Доводи інших учасників у справі

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Копитіна Я. С., просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Зазначала, що відсутні підстави вважати неукладеним оспорюваний договір позики, оскільки жодних належних, допустимих, достатніх доказів на підтвердження цієї позиції позивачем не надано, а отже наявні підстави для зміни мотивувальної частини постанови, без зміни її резолютивної частини.

Рух касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу № 359/5357/20 із Бориспільського міськрайонного суду Київської області.

Справа № 359/5357/20 надійшла до Верховного Суду у листопаді 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2019 року у справі № 760/19023/18 було задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_3 , про стягнення заборгованості за договором позики. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму позики у розмірі 1 570 417,50 грн, 8 % річних у розмірі 333 713,70 грн, а всього 1 904 131,20 грн (т. 1 а. с. 45-47).

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 05 березня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення відмовлено (т. 1 а. с. 48, 49).

Постановою Київського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 неповернену суму боргу у розмірі 1 573 800,00 грн, відсотки за користування кредитом у розмірі 102 297,00 грн та 3 % річних за прострочення виконання зобов`язань у розмірі 153 879,61 грн, а всього 1 829 976,61 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено (т. 2 а. с. 88-92, 108-117).

Постановою Верховного Суду від 17 лютого 2021 року касаційні скарги ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року, якою залишено без змін ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 13 вересня 2018 року про забезпечення позову, та постанову Київського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (т. 2 а. с. 93-104).

Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень в подальшому Київський апеляційний суд постановив ухвалу від 05 липня 2021 року, якою, за клопотанням ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Мороз Я. С., зупинив провадження у справі № 760/19023/18 до набрання законної сили судовим рішенням у цій справі № 359/5357/20 за позовом ОСОБА_1 про визнання договору позики неукладеним та недійсним.

Позивач надала до суду копію висновку судової лінгвістичної семантико-текстуальної експертизи у кримінальному провадженні № 42020111100000113 від 22 грудня 2020 року. Кримінальне провадження № 42020111100000113 внесено до Єдиного державного реєстру судових рішень 05 жовтня 2020 року за заявою ОСОБА_1 про вчинення сторонами оспорюваного договору кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 КК України (т. 1 а. с. 32-38).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до положень статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до положень статті 11 ЦК України за своєю правовою природою договір є правочином. Водночас, договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.

У разі встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15 (провадження № 61-3741св19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) вказала, що у випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, тому правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Натомість виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину, відповідно до його істотних умов, передбачених законодавством. У разі якщо договір виконувався обома сторонами, то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).

У постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18) Велика Палата Верховного Суду також зробила правовий висновок, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону.

У справі, що переглядається, Верховний Суд не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оспорюваний договір позики є неукладеним у зв`язку з тим, що договір не підтверджує факт отримання позивачем у борг грошової суми від відповідача.

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Як вбачається з матеріалів справи, 25 червня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_1 отримала грошові кошти в розмірі 60 000,00 дол. США строком на 5 років.

Умовами договору позики встановлено, що за користування грошовими коштами ОСОБА_1 сплачуватиме 8 % річних. При цьому визначено щомісячний фіксований розмір відсотків - 450,00 дол. США та річний еквівалент у розмірі 5 400,00 дол. США.

Крім того, відповідно до договору позики сторони погодили, що довіреною особою і гарантом є ОСОБА_3 , а ОСОБА_4 тільки гарантом.

Як вбачається з договору позики сторони домовилися, що гроші отримує ОСОБА_3 .

Вказаний договір оформлений у письмовій формі та містить підписи ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , а також підписи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як гарантів.

Доказів того, що вказаний договір сторонами не укладався та не підписувався матеріали справи не містять.

Крім того, відповідно до додатку до договору № 1 ОСОБА_1 взяті на себе зобов`язання в частині сплати коштів за користування позикою виконала частково, сплативши в період з 25 липня 2012 року до 25 грудня 2015 року проценти в сумі 18 900,00 дол. США, з 01 червня 2017 року до 25 серпня 2017 року - 1 200,00 дол. США, а всього сплачено 20 100,00 дол. США. Частину відсотків за користування позикою та саму позику у розмірі 60 000,00 дол. США у строки, визначені договором, ОСОБА_1 не повернула.

Виходячи з зазначеного, колегія суддів доходить висновку про те, що між сторонами виникли правовідносини, які випливають з договору позики. Текст договору свідчить про те, що сторони домовилися про те, що ОСОБА_2 передає через ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 60 000,00 дол. США, строком на 5 років.

Вираження волі ОСОБА_1 відбулося вчиненням певних дій, складанням і підписанням письмового договору та частковим виконанням такого договору.

Протилежного матеріали справи не містять.

Сам факт підписання позивачем договору позики, отримання коштів довіреною особою та гарантом ОСОБА_3 , а також часткове повернення грошових коштів, свідчить про виконання сторонами договору, та у сукупності виключає кваліфікацію договору як неукладеного.

За таких обставин висновки суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про те, що оскаржуваний договір позики є неукладеним - помилкові.

Доводи касаційної скарги, що у день підписання договору сторони були у різних місцях не має правового значення, й такі доводи є зловживанням правом, так як договір позики є укладеним з моменту передання коштів і може не співпадати із датою складання договору, який лише посвідчує цей факт. Тобто складання договору може бути оформлено пізніше передання коштів, а не до цього факту.

Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, однак помилився з мотивами такої відмови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржуване судове рішення змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Виходячи з положень статей 133 141 ЦПК України, суд має вирішити питання про відшкодування стороні, на користь якої відбулося рішення, судових витрат.

Оскільки Верховний Суд змінює оскаржене судове рішення, але виключно у частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Щодо клопотання про розгляд касаційної скарги за участі представника позивача

В касаційній скарзі заявлено клопотання, в якому заявник просить розглядати касаційну скаргу за участю її уповноваженого представника.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи у судове засідання суд вирішує з урахуванням конкретних обставин справи та встановленої необхідності надання пояснень учасниками справи.

Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

При обговоренні доповіді судді-доповідача про проведені підготовчі дії та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності виклику в судове засідання учасників справи для надання ними пояснень та про розгляд справи у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Копія судового рішення у такому разі надсилається у порядку, передбаченому частиною п`ятою статті 272 ЦПК України.

Оскільки розгляд справи Верховним Судом здійснюється у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи, а характер спірних правовідносин не вимагає проведення судового засідання з повідомленням сторін, то необхідність виклику учасників справи для надання пояснень у суді касаційної інстанції відсутня. Тому підстав для задоволення клопотання немає.

Керуючись статтями 402 409 412 415 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. В. Пророк

В. В. Сердюк